Граф Річард приймає в своєму замку придворних. Оскар, паж графа, подає йому список гостей, запрошених на бал-маскарад. У ньому він бачить ім’я Амелії – дружини друга й секретаря Ренато, в яку граф таємно закоханий. Група змовників, незадоволених правлінням графа, виношує думку вбити його. Ренато дізнається про це й попереджає друга про замах, який готують. Але Річарда зовсім не хвилює повідомлення про небезпеку. Суддя приносить вирок про вигнання чаклунки Ульріки. За неї заступається паж Оскар. Річард пропонує друзям піти до Ульріки, щоб переконатися в достеменності чуток про її чаклунство. Сам він збирається переодягтися рибалкою. Всі висловлюють бажання взяти участь у цій розвазі. Хатина Ульріки. Чаклунка промовляє заклинання, викликаючи темні сили. Вона ворожить матросу Сільвано і пророкує йому зміни на краще. Річарду подобається бравий матрос і він підкидає в його речі листа зі звісткою про офіцерський чин. Заходить слуга Амелії і просить чаклунку про таємну зустріч з його господинею. Всі виходять. Амелія зізнається Ульріці, що кохає Річарда та просить звільнити її від злочинної пристрасті. Чаклунка наказує їй зірвати вночі на кладовищі чарівне зілля – воно прожене кохання. Річард, який підслухав цю розмову, вирішує піти на кладовище услід за коханою. Але зараз він хоче дізнатися про свою долю. Ульріка пророкує йому швидку загибель. Вбивцею буде той, хто сьогодні першим подасть йому руку. Входить Ренато і потискує графу руку. Річард сміється над чаклункою – вірний друг не може стати вбивцею. Тепер Річард зізнається чаклунці, хто він насправді. Він також говорить їй, що її пророцтва абсолютно безглузді, тому вона спокійно може залишатись в країні. Дія завершується хором, що прославляє Річарда.
Ніч. На кладовищі Амелія шукає зілля. Вона журиться, що повинна назавжди вирвати із серця своє кохання до Річарда. З’являється Річард і освідчується Амелії в своїх почуттях. Він з радістю переконується в тому вони взаємні. Несподівано закоханих застає Ренато: не впізнавши дружину, він попереджає графа про наближення змовників і віддає йому свій плащ. Річард бере з друга клятву, що той проведе даму до міста, не говорячи до неї і не намагаючись дізнатись, хто вона. Змовники, зустрівши замість графа його секретаря, розчаровані. Вони хочуть дізнатись ім’я його супутниці, але Ренато оголює шпагу. Щоб врятувати чоловіка, Амелія скидає вуаль. Ренато вирішує помститися графу.
Будинок Ренато і Амелії. Ренато впевнений в тому, що дружина йому зрадила з його найкращим другом і вимагає її смерті. Вона пристрасно бажає все пояснити, але марно. Амелія молить перед смертю дозволити попрощатися з сином. Ренато вирішує пощадити її, але помститися графові. Він вступає в змову з Самуелем. Вони кидають жереб, кому дістанеться привілей здійснити помсту. У цей момент повертається Амелія, і Ренато вимагає, щоб вона витягла жереб. Амелія ні про що не здогадується і дістає листок. На ньому ім’я Ренато. Паж Оскар приносить запрошення на бал-маскарад. Амелія хоче відмовитися, але Ренато приймає це запрошення. Кімната в палаці. Річард підписує указ про призначення – він відправляє Ренато послом в Англію, щоб не зустрічатися більше з Амелією. Так велять йому честь і обов’язок. Паж передає графу листа без підпису. Це Амелія, здогадавшись про змову, попереджає Річарда про смертельну небезпеку. Але Річард думає тільки про одне: на балу він побачить кохану, зможе попрощатися з нею. Бал в самому розпалі, всі в масках. На балу серед гостей і змовники. Ренато випитує у Оскара, в якому вбранні граф. Це потрібно для його безпеки, запевняє він пажа. І юнак, звиклий вірити товаришу Річарда, розкриває секрет. Амелія і Річард зустрічаються на балу. Він говорить їй про своє рішення відправити її і Ренато в Англію. Побачивши Амелію і Річарда, Ренато вражає Річарда кинджалом. Вмираючи, Річард прощає Ренато і клянеться, що честь його дружини не була заплямована.
«Бал-маскарад» (Un ballo in maschera) – опера Джузеппе Верді на лібрето Антоніо Сома за сюжетом Ежена Скриба, написаному у свій час для Даніеля Обера, який використав його для своєї опери «Густав ІІІ чи Бал-маскарад». В основу твору покладені історичні події. Шведський король Густав ІІІ був убитий на балу в 1792 році в результаті змови, в якій взяли участь представники вищої знаті. Спочатку оперу «Бал-маскарад» мали ставити в Неаполі, але із-за сюжету Верді мав великі неприємності від місцевої цензури. У 1858 році, майже напередодні прем’єри, відбувся напад на Наполеона ІІІ. Влада Неаполя вирішила, що опера про вбивство короля може надихнути жителів міста на повстання. Верді висунули умову внести зміни в сюжет. Дирекція театру, бажаючи змусити композитора змиритись з нав’язаним йому лібрето, спробувала заарештувати його до тих пір, поки він не переробить оперу або не сплатить неустойку. У відповідь Верді звернувся з позовом до суду. Коли про це дізналися неаполітанці, їх обурення сягнуло таких масштабів, що король Фердинанд ІІ звелів закрити справу і дозволив композитору виїхати з міста.
Втім , оперу все-таки довелось переробляти. Події були перенесені з Швеції в Північну Америку, король Густав став англійським губернатором Бостона графом Ричардом Варвіком, його вбивця граф Анкарстрем трансформувався в секретаря Ренато. Змінились також певні мотивування, що певною мірою приглушило політичне звучання твору – на перший план виступила особиста драма героїв: мотиви ревнощів, таємничих відчуттів, боротьби між коханням і обов’язком. Антоніо Сомма не вважав за можливе підписатися під текстом лібрето. Замість прізвища лібретиста опери «Бал-маскарад» ставились літери N.N. Пізніше, під керівництвом Верді, остаточно доопрацював лібрето Франческо П’яве. І все ж у Неаполі перепони цензури виявились настільки складними, що Верді вирішив пристати на пропозицію Риму.
Перша постановка опери відбулася в римському Театро Аполло 17 лютого 1859року. Джузеппе Фортуніно Франческо Верді народився 10 жовтня 1813 року в селі Ронколе провінції Парма. Батько мав винний погріб і бакалійну лавку. Однак син бакалійника зовсім не прагнув продовжувати батьківську справу – юного Джузеппе зачаровувала музика. Батьки не могли дати обдарованому хлопчику належної освіти, але в справу втрутився випадок в особі багатого купця й меломана Антоніо Барецці. Він помітив талант Джузеппе, який в свої 12 років виконував обов’язки церковного органіста, і забрав його в містечко Буссето, щоб хлопчик міг продовжити музичну освіту. У 15 років Верді почав виступати як органіст, диригент і піаніст, нерідко в дуеті з донькою Барецці Маргерітою, яка через 8 років стала його дружиною.
В червні 1832 року 18-річний Джузеппе, отримавши невелику стипендію від благодійного товариства Буссето й грошову допомогу від Барецці, поїхав у Мілан, щоб вступити до консерваторії. Але Верді туди не прийняли! Завдяки щедротам свого покровителя Верді зміг навчатися музики у відомого маестро Вінченцо Лавіньє, якому зобов’язаний знаннями теорії та композиції. У 1839 році театр Ла Скала поставив його першу оперу «Оберто, граф Сан-Боніфачо», яка мала успіх. Наступний твір Верді – замовлена театром Ла Скала комічна опера «Король на годину» – провалився. Для цього були серйозні підстави. Якраз того року Джузеппе Верді пережив особисту трагедію – померла його кохана дружина і їх маленькі діти.
«Я був один! Один!… – писав Верді. – І серед цих жахливих мук я мусив закінчити комічну оперу». Він не хотів більше писати музику і просив імпресаріо Ла Скала Мереллі розірвати з ним контракт. Але саме робота рятувала Верді. Мереллі вмовив молодого композитора не впадати у відчай і дав йому лібрето нової опери – «Набуко». Після успіху «Набуко» двадцятидев’ятирічний Верді опинився в перших лавах оперних композиторів. Він невтомно працював і прем’єра відбувалась за прем’єрою. Пізніше Верді назве цей період свого життя каторгою. Протягом семи років (1842 – 1849) Верді створив тринадцять опер, які йшли з незмінним успіхом. Для цього періоду характерним є його інтерес до історико-героїчної тематики, до виняткових особистостей та пристрастей. Верді сам займався режисурою своїх опер під час їх постановок, він взагалі першим заговорив про необхідність оперної режисури як такої. Твори, завдяки яким Верді у сорокарічному віці здобув світову славу, були написані протягом 1850 – 1960-х років. Саме в цей період він створив опери, які й сьогодні користуються незмінним успіхом: «Ріголетто» (1851), «Травіата» (1853), «Трубадур» (1853), «Сіцілійська вечерня» (1855), «Симон Бокканегра» (1857), «Бал-маскарад» (1859). Протягом наступних п’ятнадцяти років композитор, по суті, мовчав. Разом з другою дружиною Джузеппіною Стреппоні Верді відбув у свій маєток і займався, в основному, удосконаленням своїх уже знаменитих опер. У 1870-х роках розпочався останній період творчості Верді, протягом якого він подарував світу такі шедеври, як «Аїда» (1871) та «Отелло» (1887). Тут композитор сягнув небувалих висот в галузі музичних засобів передачі психології й почуттів героїв. «Геніальний старий Верді в «Аїді» й «Отелло» відкриває для італійських музикантів нові шляхи», – писав у 1888 році Петро Ілліч Чайковський. Остання – двадцять шоста – опера «Фальстаф» (1893) стала тріумфом 80-річного композитора. Джузеппе Верді помер 27 січня 1901 року на 88-му році життя. В Італії було оголошено національний траур. Син сільського бакалійника, якого не прийняли в Міланську консерваторію, піднявся до вершин музичного Олімпу. У світі немає жодного музичного театру, в якому не ставилися б опери Джузеппе Верді. Його ім’я стало символом італійської опери. Фото – Юрій Литвиненко