Граф Альмавіва закоханий у чарівну Розіну, вихованку старого лікаря Бартоло. Щоб привернути увагу дівчини, він у супроводі музикантів співає серенаду під її балконом, але марно.
Несподівано граф зустрічає свого старого знайомого цирульника Фігаро, який обіцяє йому допомогти влаштувати одруження з коханою.
На балконі з’являється Розіна. У записці вона просить графа назвати своє ім’я, звання і наміри. У серенаді Альмавіва представляється бідним студентом Ліндором і зізнається в коханні. Вона відповідає йому прихильністю, але їхній діалог перериває поява лікаря.
Цирульнику стає відомо, що Бартоло збирається одружитися на своїй підопічній через спадщину. Фігаро пропонує графу з’явитися в будинку опікуна під виглядом п’яного солдата, який нібито прибув на постій, і передати Розіні послання. Обидва в захваті від майбутнього успіху.
Розіна пише листа з освідченням у коханні до бідного студента. До Бартоло приходить дон Базиліо, вчитель музики Розіни. Він розповідає, що в Севільї з’явився шанувальник вихованки – граф Альмавіва – і радить, як звести наклеп на того. Однак лікар відмовляється – краще прискорити його весілля з вихованкою.
Розіна передає через Фігаро свого листа. Це помічає Бартоло і в гніві замикає її в кімнаті.
У будинок вривається граф Альмавіва, який зображає п’яного солдата. Починається переполох і плутанина.
Увечері граф Альмавіва з’являється в будинку Бартоло під виглядом дона Алонсо. Він представляється учнем, нібито захворілого дона Базиліо, і наполягає на проведенні уроку музики для Розіни. Він пропонує обмовити Альмавіву за допомогою записки, нібито написаної графом для іншої коханої жінки. Опікун переймається довірою до дона Алонсо.
Розіну кличуть на урок. Поки Фігаро голить Бартоло, закохані домовляються про втечу цієї ж ночі.
Приходить дон Базиліо. Звичайно ж, він зовсім не хворий, але кожен переконує його в тому, що у нього скарлатина, і, непомітно отримавши від графа важкий гаманець, дон Базиліо відправляється додому «лікуватися».
Незабаром Бартоло викриває закоханих і виганяє дона Алонсо і Фігаро з дому.
Бартоло посилає дона Базиліо до нотаріуса, щоб той домовився про оформлення одруження з Розіною цієї ж ночі. Їй, в свою чергу, опікун показує записку, передану доном Алонсо і
переконує вихованку в невірності коханого. Розіна, вважаючи себе обдуреною, готова вийти заміж за Бартоло і розповідає йому про передбачувану втечу. Опікун поспішає за підкріпленням.
У будинок проникають Фігаро і граф. Розіна кидає Ліндору гіркі докори в обмані. Граф відкриває своє справжнє ім’я.
Альмавіва змушує дона Базиліо і нотаріуса зареєструвати шлюб з Розіною. Коли ж приходять дон Бартоло і солдати, Розіна і Альмавіва вже підписали договір. Опікун погоджується з таким становищем – придане Розіни залишається йому. Всі раді такій розв’язці подій.
«Божественний маестро» – так називав великого італійського композитора Генріх Гейне, який вбачав в Джоаккіно Россіні «сонце Італії, яке розсипає свої дзвінкі промені на увесь світ». Оноре де Бальзак, прослухавши «Мойсея» Россіні, сказав: «Ця музика піднімає схилені голови і вселяє надію у найлінивіші серця».
Приїхавши у вересня 1824 року до Відня, німецький філософ Георг Гегель вирішив відвідати один із спектаклів Італійського театру. Прослухавши «Отелло» Россіні, він написав дружині: «Поки у мене вистачить грошей, щоб ходити в італійську оперу і оплатити зворотній проїзд, я залишаюся у Відні». За місяць перебування в столиці Австрії, філософ по разу відвідав усі спектаклі театру і дванадцять разів – оперу «Отелло».
Петро Ілліч Чайковський, вперше прослухавши «Севільського цирульника», записав у щоденнику: «Севільський цирульник» назавжди залишиться незрівнянним зразком… Тих невдаваних, самовідданих, нестримно захоплюючих веселощів, якими бризкає кожна сторінка «Цирульника», того блиску і витонченості мелодії й ритму, якими сповнена ця опера, – не можна знайти ні в кого».
Стендаль, який був свідком шаленого успіху італійського композитора, констатував: «Слава Россіні може бути обмежена тільки кордонами всесвіту».
Доля була прихильною до Россіні в усьому: у творчості, в житті, в коханні і в славі. Джоаккіно Россіні народився 29 лютого 1729 року в маленькому італійському містечку Пезаро. Батьки були музикантами і гастролювали, тому хлопчик ріс під доглядом бабусі. Особливої наполегливості у вивченні наук юний Россіні не проявляв, оскільки мріяв про інше – стати найзнаменитішим співаком Італії.
У юного Россіні був дуже гарний голос – надзвичайно чисте сопрано. Його називали «хлопчиком з незвичайним голосом». Для підтримки сім’ї дванадцятирічний Джоаккіно почав заробляти як півчий у церквах Болоньї, а Джузеппе Россіні брав сина з собою на гастролі. Оркестрантів вражала легкість, з якою Джоаккіно читав ноти, співав і акомпанував прямо з аркуша.
У 1806 році Россіні вступив до Болонського музичного ліцею, в якому навчався відразу у трьох класах – віолончелі, контрапункту і роялю. Пізніше маестро згадував: «Я надто явно відчував, що моя занадто багата природа не створена для того, щоб підкорюватися постійній, наполегливій праці, і через це з часом люб’язний падре Маттеї піддав мене анафемі, назвавши «безчестям своєї школи».
Після закінчення ліцею вісімнадцятирічний Россіні повністю присвятив себе творенню музики. Чутки про талановитого юнака-композитора долетіли до міланського театру «Ла Скала» і з ним уклали договір на створення опери.
У 1812 році в «Ла Скала» була поставлена перша опера Россіні «Пробний камінь». Юний красень, життєрадісний і дотепний співбесідник, до того ж відомий композитор (незважаючи на свої двадцять років) Джоаккіно відразу ж завоював серця публіки, імпресаріо, акторів і прекрасних дам. «Опера ця створила в театрі епоху радості і захвату; натовпи людей прибували в Мілан з Парми, П’янченци, Бергамо і Брешії… Россіні став першою людиною свого краю; усім хотілося, що б там не було, побачити його», – писав Стендаль в біографічній книзі про Россіні.
Перемога в «Ла Скала» висунула Россіні в лави перших оперних композиторів. Протягом наступних двох років були написані опери «Кір у Вавилоні», «Танкред» та «Італійка в Алжирі», поставлені в багатьох театрах Італії. Россіні став справжнім кумиром італійців.
У 1815 році Россіні приїхав до Неаполя. На той час він уже написав чотирнадцять опер, в майбутньому мав створити ще двадцять п’ять. Йому тільки-но виповнилось двадцять три роки. В Неаполі, серед співаків трупи Барбайя, провідне місце посідала співачка Ізабелла Кольбран – красуня-іспанка з надзвичайним голосом. Молодого композитора настільки полонили талант і краса співачки, що всі наступні опери, створювані для неаполітанських театрів, Россіні писав в розрахунку на її виконання. Спільна творчість настільки зблизила їх, що в решті решт вони одружились.
Протягом 1816 – 1823 років одна за одною з’являються нові опери Россіні. Кращі з них ось уже майже два століття не сходять зі сцен оперних театрів світу – «Отелло», «Арміда», «Попелюшка», «Сорока-злодійка», «Севільський цирульник», «Аделаїда Бургундська», «Ерміона», «Магомет II», «Семираміда».
Незабаром Россіні отримав від міністра французького королівського двору пропозицію обійняти посаду директора «Театр Італьєн» в Парижі. Кар’єра композитора в столиці Франції була карколомною. Через два роки він отримав звання генерального інспектора співів та композитора його величності; у 1827 році йому надали почесну посаду в королівському почті; потім він став членом Ради з управління королівськими музичними школами і членом комітету оперного театру.
Останній оперний твір, написаний Россіні – опера «Вільгельм Телль», прем’єра якої відбулась 3 серпня 1829 року. Після цього тридцятисемирічний композитор практично відійшов від музики. Його не раз вмовляли знову взятися за написання опер, але він завжди відповідав відмовою. Чому? Ось уже понад 150 років це питання турбує дослідників. Сучасники називали це загадкою століття, оточуючи цю обставину всілякими домислами.
Незабаром після прем’єри «Вільгельма Телля» Россіні облаштувався в Болоньї, а 1855 року повернувся в Париж, і там, оточений загальною шаною, провів останні тринадцять років життя. На віллі Пассі у Россіні збиралися артисти, літератори, аристократи, які любили музику. Так було завжди і скрізь – двері будинку композитора були відкриті для всіх.
Тут не можна не сказати про ще один талант Россіні – кулінара й гурмана. Композитор вважав високу кулінарію й прекрасну музику «двома деревами одного кореня». Сам маестро увічнив свою пристрасть у фортепіанних п’єсах «Чотири закуски» («Редиска», «Анчоуси», «Корнішони», «Олія») та «Чотири десерти» («Інжир», «Мигдаль», «Горішки», «Виноград»).
Протягом майже сорока років, які минули після створення «Вільгельма Телля», Россіні написав велику кількість фортепіанних та вокальних мініатюр, переважна частина яких об’єднана під назвою «Гріхи моєї старості». Композитор створив і два великі багаточастинні вокально-симфонічні твори –“Stabat mater” (1842) та “Маленьку урочисту месу” (1863-1864). Широко відомий також вокальний цикл Россіні “Музичні вечори”.
Джоаккіно Россіні не стало 13 листопада 1868 року. У 1887 році на прохання уряду Італії прах Россіні перевезли на батьківщину й урочисто поховали у Флоренції поряд з могилами Мікеланджело та Галілея – великих синів Італії.
Libretto by Cesare Sterbini based on Pierre Beaumarchais's French comedy Le Barbier de Séville.
«Севільський цирульник» – опера-буффа за французькою п’єсою – одна з тих, про які Стендаль говорив, що потрібно закривати очі на всі недоладності і «тільки помирати від сміху і задоволення».
Джоаккіно Россіні написав оперу «Севільський цирульник» в дивовижно короткий строк – за двадцять днів (інші джерела стверджують, що опера писалась близько двох тижнів). Над жодною з опер Россіні не працював з таким завзяттям, як над цим твором. За його особистим зізнанням, він «творив музику скрізь: і коли гуляв, і коли їв, і коли стояв, лежав, одним словом – постійно».
Вперше опера була поставлена на сцені римського театру «Арджентіна» 20 лютого 1816 року. Втім, «Севільський цирульник» – не первісна назва цієї опери, хоча вона й основана на однойменній п’єсі П»єра Огюста Карона де Бомарше. Спочатку опера Россіні називалась «Альмавіва, або марна пересторога». Причиною для перейменування опери стало те, що «Севільський цирульник» був покладений на музику Джованні Паізелло ще тридцять років тому. Але, незважаючи на перейменування, прихильники старого метра влаштували гамір на прем’єрі опери Россіні і освистали її. Говорили, що Россіні крадькома покинув театр. Недоброзичливцям допомогла й низка випадковостей, що трапились під час спектаклю: актор, який виконував роль Базиліо, упав і поранився; у Альмавіви під час серенади на гітарі лопнула струна; на сцені в дуже невдалий момент з’явилася кішка. Наступного вечора, всупереч очікуванням, зал був переповнений. Глядачі прийшли розважитися, можливо, в надії, що каскад випадковостей повториться знову. Але опера склала зовсім інше враження, вона підкорила всіх. Захоплена публіка аплодувала кожній арії! «Мій «Цирульник» з кожним днем користується все більшим успіхом, – писав Россіні, – і навіть до найзапекліших противників нової школи він зумів так підлизатися, що вони мимоволі починають все сильніше любити цього спритного хлопця».
Верді писав: «…я все одно вважаю, що «Севільський цирульник» за своїм багатством ідей, за яскравістю комічного звучання і правдою декламації є найпрекраснішою з усіх існуючих опер-буффа».