A serenade breaks the night silence of one of the streets of Seville. Count Almaviva pretends to be a poor young man Lindoro, and sings about his love for beautiful Rosina. The girl hears the serenade but cannot go out on a date because her guardian, doctor Bartolo keeps a close eye on her. The old man himself has plans to marry Rosina for the sake of a dowry. She manages to drop a note to the Count from the balcony.
Almaviva’s old friend, the barber Figaro, whom he unexpectedly meets in the street, comes to help. He suggests a plan for the count. To properly ask the girl out, he should come to Bartolo’s house disguised as a drunken soldier and demand that he be let stay over.
Rosina fondly recalls the young singer and his sweet words of love. She decides to spend her life with Lindoro, and she is writing about it in a letter, which Figaro gladly agrees to deliver.
Don Basilio, Rosina’s music teacher, comes over. He says that an admirer of the girl has appeared in Seville – Count Almaviva. He encourages Bartolo to induce slander in order to get rid of the rival. However, the doctor refuses. It is better to speed up his wedding arrangements. Rosina sends the letter with the help of Figaro. Bartolo notices this, and in anger locks her in a room.
Count Almaviva in disguise rushes into Bartolo’s house as planned. The old man refuses to let him in. Guards appear at the noise. But the officer, having found out who the soldier actually is, lets him go.
A failed attempt does not stop Almaviva. He comes to Bartolo’s house again, but this time, disguised as Don Alonso, the student of the “supposedly ill” Don Basilio. The young man wants to talk to his beloved, but Bartolo wishes to listen to the singing “lesson”. To gain the guardian’s trust, “Don Alonso” offers to slander Almaviva with the help of a note allegedly written by the count to another beloved woman.
Figaro manages to divert the doctor’s attention from the young couple. Suddenly, Don Basilio appears. But Figaro and the count manage to bribe him into leaving. Figaro begins shaving Bartolo, while Almaviva and Rosina are conspiring.
Bartolo exposes the lovers and chases away Figaro and the fake music teacher.
Bartolo sends Don Basilio to the notary to arrange for his and Rosina’s marriage that same night. He also shows Rosina the letter she wrote to “Lindoro”, and that convinces her of her lover’s infidelity. Rosina, believing she was deceived, agrees to marry Bartolo and tells him about the intended escape. The old man hurries to fetch the guards.
Figaro and the Count enter the house. Rosina bitterly reproaches Lindoro for lying to her. The Count reveals his real name and the two reconcile.
Almaviva coerces Don Basilio and the notary to register his marriage with Rosina. When Dr Bartolo and the soldiers arrive, the newlyweds Rosina and Almaviva have already signed the contract. The fooled old man submits to the situation. He is glad he is allowed to get Rosina’s dowry. Everyone is happy with the way things turned out.
Libretto by Cesare Sterbini based on Pierre Beaumarchais’s comedy Le Barbier de Séville.
«Севільський цирульник» – опера-буффа за французькою п’єсою – одна з тих, про які Стендаль говорив, що потрібно закривати очі на всі недоладності і «тільки помирати від сміху і задоволення».
Джоаккіно Россіні написав оперу «Севільський цирульник» в дивовижно короткий строк – за двадцять днів (інші джерела стверджують, що опера писалась близько двох тижнів). Над жодною з опер Россіні не працював з таким завзяттям, як над цим твором. За його особистим зізнанням, він «творив музику скрізь: і коли гуляв, і коли їв, і коли стояв, лежав, одним словом – постійно».
Вперше опера була поставлена на сцені римського театру «Арджентіна» 20 лютого 1816 року. Втім, «Севільський цирульник» – не первісна назва цієї опери, хоча вона й основана на однойменній п’єсі П»єра Огюста Карона де Бомарше. Спочатку опера Россіні називалась «Альмавіва, або марна пересторога». Причиною для перейменування опери стало те, що «Севільський цирульник» був покладений на музику Джованні Паізелло ще тридцять років тому. Але, незважаючи на перейменування, прихильники старого метра влаштували гамір на прем’єрі опери Россіні і освистали її. Говорили, що Россіні крадькома покинув театр. Недоброзичливцям допомогла й низка випадковостей, що трапились під час спектаклю: актор, який виконував роль Базиліо, упав і поранився; у Альмавіви під час серенади на гітарі лопнула струна; на сцені в дуже невдалий момент з’явилася кішка. Наступного вечора, всупереч очікуванням, зал був переповнений. Глядачі прийшли розважитися, можливо, в надії, що каскад випадковостей повториться знову. Але опера склала зовсім інше враження, вона підкорила всіх. Захоплена публіка аплодувала кожній арії! «Мій «Цирульник» з кожним днем користується все більшим успіхом, – писав Россіні, – і навіть до найзапекліших противників нової школи він зумів так підлизатися, що вони мимоволі починають все сильніше любити цього спритного хлопця».
Верді писав: «…я все одно вважаю, що «Севільський цирульник» за своїм багатством ідей, за яскравістю комічного звучання і правдою декламації є найпрекраснішою з усіх існуючих опер-буффа».
«Божественний маестро» – так називав великого італійського композитора Генріх Гейне, який вбачав в Джоаккіно Россіні «сонце Італії, яке розсипає свої дзвінкі промені на увесь світ». Оноре де Бальзак, прослухавши «Мойсея» Россіні, сказав: «Ця музика піднімає схилені голови і вселяє надію у найлінивіші серця».
Приїхавши у вересня 1824 року до Відня, німецький філософ Георг Гегель вирішив відвідати один із спектаклів Італійського театру. Прослухавши «Отелло» Россіні, він написав дружині: «Поки у мене вистачить грошей, щоб ходити в італійську оперу і оплатити зворотній проїзд, я залишаюся у Відні». За місяць перебування в столиці Австрії, філософ по разу відвідав усі спектаклі театру і дванадцять разів – оперу «Отелло».
Петро Ілліч Чайковський, вперше прослухавши «Севільського цирульника», записав у щоденнику: «Севільський цирульник» назавжди залишиться незрівнянним зразком… Тих невдаваних, самовідданих, нестримно захоплюючих веселощів, якими бризкає кожна сторінка «Цирульника», того блиску і витонченості мелодії й ритму, якими сповнена ця опера, – не можна знайти ні в кого».
Стендаль, який був свідком шаленого успіху італійського композитора, констатував: «Слава Россіні може бути обмежена тільки кордонами всесвіту».
Доля була прихильною до Россіні в усьому: у творчості, в житті, в коханні і в славі. Джоаккіно Россіні народився 29 лютого 1729 року в маленькому італійському містечку Пезаро. Батьки були музикантами і гастролювали, тому хлопчик ріс під доглядом бабусі. Особливої наполегливості у вивченні наук юний Россіні не проявляв, оскільки мріяв про інше – стати найзнаменитішим співаком Італії.
У юного Россіні був дуже гарний голос – надзвичайно чисте сопрано. Його називали «хлопчиком з незвичайним голосом». Для підтримки сім’ї дванадцятирічний Джоаккіно почав заробляти як півчий у церквах Болоньї, а Джузеппе Россіні брав сина з собою на гастролі. Оркестрантів вражала легкість, з якою Джоаккіно читав ноти, співав і акомпанував прямо з аркуша.
У 1806 році Россіні вступив до Болонського музичного ліцею, в якому навчався відразу у трьох класах – віолончелі, контрапункту і роялю. Пізніше маестро згадував: «Я надто явно відчував, що моя занадто багата природа не створена для того, щоб підкорюватися постійній, наполегливій праці, і через це з часом люб’язний падре Маттеї піддав мене анафемі, назвавши «безчестям своєї школи».
Після закінчення ліцею вісімнадцятирічний Россіні повністю присвятив себе творенню музики. Чутки про талановитого юнака-композитора долетіли до міланського театру «Ла Скала» і з ним уклали договір на створення опери.
У 1812 році в «Ла Скала» була поставлена перша опера Россіні «Пробний камінь». Юний красень, життєрадісний і дотепний співбесідник, до того ж відомий композитор (незважаючи на свої двадцять років) Джоаккіно відразу ж завоював серця публіки, імпресаріо, акторів і прекрасних дам. «Опера ця створила в театрі епоху радості і захвату; натовпи людей прибували в Мілан з Парми, П’янченци, Бергамо і Брешії… Россіні став першою людиною свого краю; усім хотілося, що б там не було, побачити його», – писав Стендаль в біографічній книзі про Россіні.
Перемога в «Ла Скала» висунула Россіні в лави перших оперних композиторів. Протягом наступних двох років були написані опери «Кір у Вавилоні», «Танкред» та «Італійка в Алжирі», поставлені в багатьох театрах Італії. Россіні став справжнім кумиром італійців.
У 1815 році Россіні приїхав до Неаполя. На той час він уже написав чотирнадцять опер, в майбутньому мав створити ще двадцять п’ять. Йому тільки-но виповнилось двадцять три роки. В Неаполі, серед співаків трупи Барбайя, провідне місце посідала співачка Ізабелла Кольбран – красуня-іспанка з надзвичайним голосом. Молодого композитора настільки полонили талант і краса співачки, що всі наступні опери, створювані для неаполітанських театрів, Россіні писав в розрахунку на її виконання. Спільна творчість настільки зблизила їх, що в решті решт вони одружились.
Протягом 1816 – 1823 років одна за одною з’являються нові опери Россіні. Кращі з них ось уже майже два століття не сходять зі сцен оперних театрів світу – «Отелло», «Арміда», «Попелюшка», «Сорока-злодійка», «Севільський цирульник», «Аделаїда Бургундська», «Ерміона», «Магомет II», «Семираміда».
Незабаром Россіні отримав від міністра французького королівського двору пропозицію обійняти посаду директора «Театр Італьєн» в Парижі. Кар’єра композитора в столиці Франції була карколомною. Через два роки він отримав звання генерального інспектора співів та композитора його величності; у 1827 році йому надали почесну посаду в королівському почті; потім він став членом Ради з управління королівськими музичними школами і членом комітету оперного театру.
Останній оперний твір, написаний Россіні – опера «Вільгельм Телль», прем’єра якої відбулась 3 серпня 1829 року. Після цього тридцятисемирічний композитор практично відійшов від музики. Його не раз вмовляли знову взятися за написання опер, але він завжди відповідав відмовою. Чому? Ось уже понад 150 років це питання турбує дослідників. Сучасники називали це загадкою століття, оточуючи цю обставину всілякими домислами.
Незабаром після прем’єри «Вільгельма Телля» Россіні облаштувався в Болоньї, а 1855 року повернувся в Париж, і там, оточений загальною шаною, провів останні тринадцять років життя. На віллі Пассі у Россіні збиралися артисти, літератори, аристократи, які любили музику. Так було завжди і скрізь – двері будинку композитора були відкриті для всіх.
Тут не можна не сказати про ще один талант Россіні – кулінара й гурмана. Композитор вважав високу кулінарію й прекрасну музику «двома деревами одного кореня». Сам маестро увічнив свою пристрасть у фортепіанних п’єсах «Чотири закуски» («Редиска», «Анчоуси», «Корнішони», «Олія») та «Чотири десерти» («Інжир», «Мигдаль», «Горішки», «Виноград»).
Протягом майже сорока років, які минули після створення «Вільгельма Телля», Россіні написав велику кількість фортепіанних та вокальних мініатюр, переважна частина яких об’єднана під назвою «Гріхи моєї старості». Композитор створив і два великі багаточастинні вокально-симфонічні твори –“Stabat mater” (1842) та “Маленьку урочисту месу” (1863-1864). Широко відомий також вокальний цикл Россіні “Музичні вечори”.
Джоаккіно Россіні не стало 13 листопада 1868 року. У 1887 році на прохання уряду Італії прах Россіні перевезли на батьківщину й урочисто поховали у Флоренції поряд з могилами Мікеланджело та Галілея – великих синів Італії.